На перший погляд, будь-який податковий агент має можливість обирати спосіб подання податкового розрахунку за формою № 1ДФ: або в електронній формі, або на паперовому носії формату А4. Утім для подібного висновку недостатньо прочитати лише пп. 2.3.2 Порядку № 1020, оскільки зазначена норма має застосовуватися разом із відповідними положеннями Податкового кодексу України від (далі – ПКУ).
Насамперед слід враховувати статус форми № 1ДФ. З цього року вона стала вважатися податковою декларацією як документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків – фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку (п. 46.1 ПКУ).
Порядок подання податкових декларацій до органів державної податкової служби встановлений у ст. 49 ПКУ.
Відповідно до п. 49.3 ПКУ податкова декларація подається до органу державної податкової служби за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів:
а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою;
б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення;
в) засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.
Інше встановлено, зокрема, п. 49.4 ПКУ, згідно з яким платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації до органу державної податкової служби в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.
З урахуванням цього, податковий розрахунок за формою № 1ДФ може бути поданий органу державної податкової служби в електронній формі за добровільним рішенням податкового агента лише в тому випадку, якщо у такого податкового агента в принципі є можливість вибирати. Тобто у великих та середніх підприємств відсутня можливість вибору – вони повинні подавати форму № 1ДФ, як і будь-яку іншу податкову декларацію, виключно в електронному вигляді.
Нагадаємо також, які саме підприємства належать до «обмежених у виборі способу подання декларацій» податкових агентів.
Відповідно до ч. 7 ст. 63 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. № 436-IV підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 мільйонів гривень.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 мільйонів гривень. Усі інші підприємства визнаються середніми.
На завершення публікації слід розглянути, чи не вбачається в даному випадку конфлікт інтересів (протиріччя між різними нормами законодавства).
Нагадаємо, що податкове законодавство ґрунтується, зокрема, на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в тому випадку, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (пп. 4.1.4 ПКУ).
При оскарженні рішень контролюючих органів, у разі коли норма ПКУ чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі ПКУ, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків (п. 56.21 ПКУ).
За формальними ознаками можна говорити, що норми п. 49.4 ПКУ та пп. 2.3.2 Порядку № 1020 припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків. Втім, варто зазначити, що ПКУ має вищу юридичну силу, ніж Порядок № 1020, а тому великим та середнім підприємствам слід дотримуватись правил, встановлених п. 49.4 ПКУ. Тим більше, що вони все одно всі інші податкові декларації подають в електронному вигляді.
Олег Коваль,
Консалтингова компанія «ЕКСПЕРТ»
Опубліковано:
Інформаційно-правова пошукова система «ЛІГА:ЗАКОН»
*******
Усі права на цей матеріал належать Консалтинговій компанії «ЕКСПЕРТ». Будь-яке копіювання, передрук, поширення цілком або частково допускається винятково з письмового дозволу правовласника.